Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 15 КОНТРАКТАНТ

Кол-во голосов: 0

— От скажи нам, думний гість, просвіти нас, темних лісовиків, заморською премудрістю.

Феодор вмить слово в слово все занотував і на відповідь вже начеркнув простий знак — скорочене, умовне титло Никифора Тавра.

Колишній аколіта, а тепер начальник таємної секрети озвався одразу:

— Що бажаєш почути, добрий і люб’язний володарю?

Відповів Володимир-князь:

— Було: приходили до нас з Волги булгарські магометани, із угрів німецькі католики, а з Хазарського моря іудеї. Кожен довго і дуже свою віру хвалив, щоб і ми таку прийняли, аж ми розгубилися. І всі наших богів нарікали не інакше, як дерев’янками. Але прикро нам ставало.

Никифор Тавр слухав уважно, різка і глибока зморшка пролягла на його високому лобі.

Сміх лунав у гридниці, чаші з пивом-медом пінилися. Володимир-князь усміхався.

— Гей, богатирі та дружинники! — звернувся до всіх. — То хіба справді взяти мені в жони царівну Анну?

— Візьми, князю! А чого ж!

Спохмурнів Никифор Тавр: жарти жартами, а цей жарт не обійти, не проминути, бо не дозволяє цього честь і гідність імператорського посланця.

— Християнське одруження, — сказав твердо, — лежить тільки через церкву. Без винятків. Отже, не для тебе царівна.

— Дивись — налякав! — ущипливо відповів князь Володимир. — А чим лякаєш? Може, царівна, мов тріска, суха? Чи, може, крива, чи горбата? Чи очі її дивляться в різні боки? Чи голівка спричинена?

Він питав, а Никифор Тавр тільки заперечливо хитав головою.

— Усе ні та ні! Виходить: таки гарна. Тоді у чім річ? Задля гарної царівни можна аж на край світу піти, а в церкву і поготів. Правду кажу, друзі мої, чи ні?

— Правду кажеш! Іди і в церкву!..

— Гаразд. Коли так, піду до церкви і хрест прийму. Ти задоволений, ромею? Віддасть цар за мене свою сестру?

Князь глянув на Никифора Тавра. В очах його таїлися веселі іскорки. А ромеєві було непереливки, не годен був второпати, що сказано всерйоз, а що жартома. Загадкову, незрозумілу душу і примхливу вдачу мали руси. І про найголовніше нічого не мовилося — про військо князь не зронив ані словечка.

А Володимир сказав йому ласкаво:

— Йди-но сюди, премудрий ромею.

Сам піднявся назустріч, взяв за руку і повів за собою в золочені й сріблені дверцята. Там, у темній вежі, гвинтом піднімалися круті сходи, свічки по стінах були погашені — згори линуло світло. Вони мовчки піднімалися рипучими сходами, аж поки не вийшли на відкриту терасу, звідки лягав перед очі широкий і чудовий краєвид. Никифор Тавр аж прикипів очима. Але не краєвид цікавив його.

А князь Володимир ніби читав його думки, як у книзі.

— Дивись, — сказав коротко і поблажливо.

Градом Кия йшло воїнство. Все воно — одна залога за іншою — проходило по князівському дворищу, вступаючи в західні врата і виходячи у східні. Рівно гойдалися гострі списи. Горіли довгасті червоні щити. Виблискували на сонці шоломи і кольчуги. Військо йшло залізними шерегами і через Боричів узвіз нескінченною вервечкою сунуло на київський Поділ, на причали Почайни, що аж почорніла від незліченних морських лодій. Смоляні борти деяких з них вже були завішані щитами, і над ними піднімали щогли з вітрилами. Це було красиве поєднання контрастних кольорів: чорні борти, червоні щити, білі вітрила.

А серед князівського дворища верхи на могутньому коні, мов блискуча металева вежа, височів Ілля Муромець. Повз нього йшло військо, а він ніби рахував воїв очима. Поряд з ним, теж на коні, сидів юний отрок-зброєносець. Обличчя його нестримно сяяло, бо хлопець ніяк не міг приборкати щасливої посмішки. Ще б пак! Йому доручили рівно тримати, встромивши кінець держака в отвір на стремені, хвостатий бунчук воєводи. То ось чому Іллі Муромця не було сього дня у гридниці! Зі святого горба на воїнство незворушно втупилися суворі і прокурені до чорноти племенні ідоли, у кумирнях яких день і ніч горів незгасний вогонь і валував смоляний дим…

Князь Володимир задумливо мовив:

— Шість тисяч, добрих воїнів. Кожного з них окремо обирав сам Ілля Муромець, бо іде з ними воєводою.

Він якусь хвильку помовчав і значуще докинув:

— Усе, що просили, я дав. Усе, чого я хочу, ви дасте. Так?

…Отець ігумен Сімеон Пафлагонський стояв перед образом Спаса струнко, мов солдат на плацу. По його запалих, гідних пензля майстра-іконописця щоках рясно котилися прозорі сльози.

— Великий, Всемогутній, Милостивий! — шелестів він сухими губами. — Хай прийде царство твоє, хай множиться у славі ім’я твоє! Спасибі тобі, господи! А хто дякує тобі? Нікчемний черв, твій раб Сімеон. А за що? За чудову милість твою. Бо ти надав мені сили слабому, щоб поконати сильного варвара і настановити його на путь істинний. Осанна тобі, господи!

Феодор не спав — складав речі, готуючись до далекого зворотного шляху у Царівград. Шибки у світлиці були темні, як очі у Іллі Муромця, сина Івановича…

Розділ 15

КОНТРАКТАНТ

Виклик був несподіваний і нагальний. Феодор прочитав коротку з одного слова «чекаю» записку Никифора Тавра, рішуче відштовхнув посильного, який почав було щось торочити, і скочив на баского коня. За ним тільки зав’юнилася курява.

Минуло тільки два тижні, як вони повернулися до спустошеної внутрішньою війною метрополії з далекої Русі. Нічого не змінилося в Константинополі за час мандрівки місії Сімеона Пафлагонського. Так само незвичною і порожньою була головна артерія столиці — вулиця Меса, що розтинала місто від берегів Пропонтиди, тихої і прозоро-блакитної, за що вона й була наречена Мармуровим морем, і аж до фортечних мурів Західної стіни. В центральній своїй частині Меса геть уся, впритул одна до одної, була забудована майстернями візантійських ремісників, де вони виготовляли і збували свій крам, славний на весь відомий світ. Тут завжди гомонів строкатий і багатомовний люд з далеких і близьких країн. А зараз вулиця була порожня, ніби міфічний бог греків Арес вимів її залізною мітлою.

Феодор швидко проминув Халкопратію, квартал мідників, шереги ювелірних майстерень-крамниць на Аргіропратії і шевців на Цангарії. Ремесло сховалося, принишкло. Вікна крамниць були щільно затулені темними дерев’яними вікнами, для міцності скріпленими мідними й залізними пасами. Вмерла торгівля — під час війни у місті, яке з дня на день чекає облоги, зникає усякий крам. Тільки віконця міняйл і лихварів були прочинені, і в них сіріли невиразні обличчя, що в тьмяних отворах мимоволі нагадували злих лісових павучків, які раптом розбухли до розмірів людської голови. В Артополійському кварталі, де торгували хлібом, фруктами та овочами, крамниці також були зачинені, однак попід їхніми підсліпкуватими віконницями мовчки тулилися довгі вервечки черг. Люди мовчали, а ніби бринів німотний крик: «Хліба!» Та василевс цього крику не чув…

На голому і витолоченому копитами Амастрійському майдані, де за мирних часів день і ніч іржуть коні, бо саме тут було місце столичного, найбільшого в імперії кінського базару, до Феодора приєдналося двоє озброєних вершників. Вони затулили його з обох боків, аби нічого прикрого не трапилося (буває, раптом вилетить невідомо звідки каменюка), і мовчки вказували шлях. Так вони прибули до логофетії дрому, де на сходах Феодора вже чекав служник у чорному. Він, не гаючись ані миті, провів хлопця до Никифора Тавра і лишив їх самих.

— Швидко, — схвально промовив начальник секрети. — Сідай.

Феодор сів, хоч Никифор Тавр лишився на ногах. Він неквапом походжав по кімнаті, за притаманною йому звичкою склавши руки і охопивши долонею підборіддя. Начальник секрети був, як і завжди, врівноважений. Але з його пильних і гострих поглядів, — але здавалося, ніби він уперше бачив свого вихованця і тепер вивчав, намагаючись зазирнути у саму душу, — Феодор збагнув, що сталося щось незвичайне і це незвичайне втягує у свій небезпечний вир і його юнацьку долю. Власне, про це можна було здогадатися, ще одержавши записку з раптовим викликом, бо в секреті не полюбляли несподіванок, а намагалися все планувати і продумати наперед.

22

Комментарии(й) 0

Вы будете Первым
© 2012-2018 Электронная библиотека booklot.org