Пользовательский поиск

Книга Девочка с персиками. Страница 46

Кол-во голосов: 0

– Давай найдем, – согласился я. – Надеюсь, он – богатый еврей, который даст нам денег!

– Он, конечно, еврей, но не богатый и денег не даст, – отвечал француз.

– Тогда зачем нам его искать?

– Просто потому, что он мой дядя!

Дядю мы нашли в телефонной книге. И Ив ему позвонил. Он видел дядю всего один раз в жизни, когда был еще школьником. Дядя жил недалеко от "Арт-Фабрик" в небольшой муниципальной квартире с женой и кучей уже взрослых детей. Все они сидели на социале, но подрабатывали, забивая в компьютер какие-то данные из актов какого-то министерства. Дядя обрадовался Иву и напоил нас чаем.

Он сразу же захотел посмотреть новое жилище своего племяша, и мы повели его в "Арт-Фабрик".

– Отлично, – похвалил помещение дядя. – У меня есть прокачка для туалета, мы его починим. А вот спать, на таком диванчике, явно не удобно. У меня в подвале есть большая старая кровать, на которой я зачал всех своих детей. Это – семейная святыня! Но я готов отдать ее вам, чтобы вы на ней тоже что-нибудь зачинали! У этой кровати хорошая энергетика, она располагает к занятиям сексом.

– Но почему вам ее не оставить себе? Мы ведь можем ее сломать!

– Не сломаете, она крепкая, в случае надобности выдержит Содом и

Гоморру. А я нею не пользуюсь. Когда я понял, что детей мне уже достаточно, я разобрал ее и унес в подвал. И вы представляете? Моя жена, которая до того беременела как кошка, вдруг перестала беременеть?!

Мы пошли за кроватью. Это было чудное сооружение с толстым пружинным матрасом. Кровать была огромной. Она занимала почти половину зала, превращая всю галерею в спальню. Мне это не понравилось.

– А как же нам устраивать выставки, если здесь будет стоять кровать?

– Ничего, пусть стоит, она не мешает, – сказал Ив, неожиданно меняя тему. – Кстати, а что ты будешь читать в институте славястики?

– Буду читать украинскую лирику.

– Украинскую лирику? Ты пишешь стихи по-украински?

– Да, пишу… Я ведь жил на Украине несколько лет. Тусовался в

Одессе и во Львове. С украинской литературой вообще кранты. Там ничего не происходит. На Украине нет ни одного поэта, который бы чувствовал язык. Поэты пишут на суржике – причудливой смеси русского и украинского или же канцеляритом.

– А когда ты все это написал?

– Уже давно, но эти стихи до сих пор остаются невостребованными.

– Ты никогда не читал их на публике?

– Никогда! Но я сделаю это на закате 20 века, чтобы Украине не стыдно было потом обернуться назад. Чтобы хоть что-то осталось в ее культурном наследии. Чтобы можно было внести эти стихи в школьные хрестоматии!

В венском институте Славястики никогда не собиралось и никогда не соберется больше столько людей, как в тот декабрьский вечер 1999 года. Даже на выступление Нобелевского лауреата Бродского в 1992 году пришло во много раз меньше.

Срывая с себя одежду, я вскочил на кафедру, с которой читали свои мертвые лекции живые трупы. Свои трусы я бросил в толпу беснующихся студенток, и она их поглотила. Мой хуй болтался в воздухе на уровне их лиц, губ, носов и я чувствовал, что она рассматривают его с большим интересом.

Возвышаясь над ними, я обрушил на них поток своей поэзии. Они смеялись, аплодировали и не хотели меня отпускать. Но я кончил, точнее сказать – дочитал и спрыгнул вниз, чтобы смешаться с народом и промочить водкой пересохшее от декламации горло.

Запела Ольга. Ко мне подошел Преподобный.

– Привет, – сказал я. – Не думал, что тебя здесь увижу!

– Меня пригласила Фиона, жена Перверта, я тебя с ней сейчас познакомлю, она здесь учится, – сказал он.

– Неужели у Перверта есть жена? – удивился я. – Надеюсь, что самого Перверта здесь нет!

– Нет, он бухает в компании Пятаковой. Приударяет за фрау Мельников.

– Вот так новости! А что же хер Мельников? Не ревнует?

– Представляешь, они с Ирочкой решили быть прогрессивными и жить как свободная семья – free family, так как они друг другу уже за столько лет надоели. Теперь они договорились между собой, что могут трахаться на стороне сколько угодно. И он, и она.

– Ха-ха! Какие модные ребята! Какие прогрессивные идеи! Они по-прежнему рассказывают историю о том, как я хотел отравить Андрюшу?

– Нет, сменили пластинку.

– Не может быть!

– Теперь они рассказывают о первой ночи фрау Мельников после того, как они пришли к решению трахаться на стороне. И она решила потрахаться… с кем бы ты думал?

– Теряюсь в догадках!

– С Гудком!

– С Гудком?

– Да. Он привел ее к себе в свою прокуренную до запаха прокисшей капусты мансарду…

– И?

– У него не встал.

– У меня бы тоже не встал…

– Он стоял перед ней и в панике дергал себя за свой маленький сжавшийся хуйок, который не становился больше и тверже. В итоге она ушла.

– И теперь всем об этом рассказывает?

– Да. Каждый день и помногу раз.

– А что говорит Гудок?

– Он покинул компанию, не в силах выносить позор. Говорят, у него депрессия.

– Нельзя допустить, чтобы он наложил на себя руки! Гудок – симпатичный урод!

– А вот и Фиона, она – ирландка.

Фиона оказалась толстой сдобной телкой, слепленной из белого дрожжевого теста, подобные тела хочется подолгу месить. На руках она держала грудного ребенка. Бедняжка, она была из хорошей богатой семьи и полностью содержала своего супруга, вкладывая деньги в его сомнительный талант, оплачивая ему бесчисленные уроки, рожая ему детей. Я в глубине души презираю мужчин-празитов, хотя это наверно очень кайфово – сидеть на шее у бабы.

У меня же всегда в жизни получалось наоборот – бабы садились на шею мне. Проклятье! Повернувшись от Фионы, я столкнулся с Юрой. Я предлагал ему ехать с нами на юг, но он отказался, сославшись на то, что может там сорваться и пойти в казино. Он не играл уже несколько месяцев. За ним следом шла Карин.

– Отдай мне "Ос"! – ныла она. – Это моя картина! Я могу вернуть тебе твои 273 шиллинга, но ты должен отдать мне будиловских "Ос"!

Почему ты молчишь? Отдай мне "Ос"!

ГЛАВА СОРОК ЧЕТВЕТАЯ

Стихозы на украинской мове, читанные мною голым в венском институте

Славястики в пятницу 10 декабря 1999 года

ДРАНА ОРИШКА
Оришка драна захотіла
Купити мила, бо потіла
Старенька ратиця її…
А у сім'ї сказали: – "Годі!
Бо не бувать такій негоді!
Усі ми хворі та брудні,
Не лише ратиці одні!"
"Про нас подумай!
Та іди до кухні поратись!
Біди щоб не було від тебе знову –
Ти краще зший собі обнову
З ганчірок та мішків з-під проса!
Ти не одна брудна і боса!"
"Вари вечєрю –
Та поноса у нас щоб потім не було!
Бо буде знати все село,
Що знову ми дристали в полі
В кущах картоплі та квасолі…"
Оришка ратицю потерла,
Шматок старого сала зжерла,
І почвалала за сарай,
Де вив прив'язаний бугай…
Гіркі вона ковтала сльози,
А коло хати квітли рози…
ДУМА
Я за селом побачів пані,
Що у салдатському жупані
Тягла додому возик дрів,
Та трошки сіна для корів.
Її б узяв я у долоні,
Та губи б цілував солоні!
Солодкі б щоки цілував,
Її б від холоду сховав.
Але в очах її тривога,
І хата, що стоїть убога,
Окрай села,
В очах її.
І вії опускає долу,
А її у думках голу
Вже бачу, вже моя вона!
І хай то не моя вина,
Що злидень я
І подарунки
Не піднесу за поцілунки!
А десь у лісі, де чаклунки
Живуть з бабусіних казок
Стоїть засніжений бузок,
Та виє дикая тварина…
По небі пробіжить хмарина,
Та вже нема її.
РОМАНС
Ви у вашому ліжку
Піднімаєте ніжку,
Посміхаєтесь ніжно
Сніжним ранком
Морозним.
Ваші губи рожеві
Ніби рани ножеві
На моєму коханні
І страждання душі.
Ви така неповторна,
Ви така непокорна,
Ніби небная птаха,
Ніби горня коза.
І у вашомі ліжку
Ви читаєте книжку,
Тихо чєшете кішку,
Піднімаєте ніжку
Сніжним ранком.
І раком,
Заголяючись сракой,
Встали ви,
Щоб побачіти сонця
Проміння!
ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)
Не стукай в мої двері куркулем!
Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!
Ти був банальним бугаєм,
Вже інший тут мене баюка!
Та не дзвини мені, не смій!
Я до світання тут кохаю,
В моєму ліжку добрий змій
Мене на просині катає.
Йому я лагідно сміюся. Він теж.
Шепочє: – "О, моя милуся!
Бентеж мене! Мене бентеж!
На тебе я не надивлюся!"
Тебе ж я, може, теж кохала,
І лиш цілуючи тебе,
Я те кохання відчувала,
А ось кохав-но ти мене?
Мене ти кинув, мов ганчірку,
Пішов до іншої, мудак!
Та, хлопчє, треба знати мірку,
І треба, хлопчє, знати смак!
Та ось я іншого цілую,
Він, як і ти – смачний брунет!
Я з ним кохаюсь і милую,
І забавляюсь тет-а-тет…
Я хочу, щоб мене кохали,
І цілували у ночі,
А на світанні не кидали,
На те кохання плюючі!!!
ДУМА ІІ
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
Коли веслом по чорній річці
Човнв гнала свого вона,
Лиш вітер у чєрвоній стрічці
Тихенько борсав, та волна
Її гойдала, мов дитину,
По березі пасли скотину
Лихі гуцули…
Лихо вже
Вона зазнала в раннім віці,
Коли пішла попечєриці
Вона із батьком на смітник.
Та раптом батько якось зник
І долу пав – кривава стрічка
Текла з грудей, і печєричка
В руці його, маленька, біла…
Вона по батьку голосила.
Та чула інші голоси:
Брехали пси, ворожа сила
Ввійшла тим ранком до села.
І мати горя не знесла –
Сконала скоро… Відтоді
Біда біді сестрою стала:
Радянська Влада лютувала,
Та долю страшну готувала
Всим тим, хто не хотів її.
Сльозами повнились гаї
Та гори набухали кровью –
Блукала смерть по Придністровью…
І поховався у Карпатах
Народ наляканий по хатах.
Нехай ганьба на супостатах
Лежить… Життя собі біжить,
Не зупиняючись на мить…
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
І, підібрав подол спіднички,
Вона ходила по порічки,
Що чєрвоніли коло річки,
Мов краплі крові…
ПОЕМА
Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
Бо не ходив до молодиць
Кривий Панас!
Він пас колгоспнії отари,
Замріяно дивився в хмари,
Та прагнув в думках на Парнас
Ввійти із віршами своїми.
Та не судьба здійснитись мрії
Його була…
З села отару
Він в ранці гнав колись давно,
Коли кров в жилах, мов вино,
Була ще –
Розповів циганці,
Що шляхом поспішала в Київ,
Що слави чєрв все серце виїв,
І що не знає, що робити –
Чі заголити їй спідницю
У мокрих від роси кущах?
Або побігти у крамницю, і,
Ніби ложка у борщах,
Втонути у горілки пляшці?
Та вибрав перше, і по ляжчі
Вже гладив юную циганку,
Що вийшла на дорогу з ранку,
Щоб пополудні до Подолу
Дістатись…
Ноги з-під подолу
Стирчали білі і м'які,
Та свіжі, ніби огірки,
Що щойно зірвані на ланці…
Любов свою віддав циганці.
І душу їй свою віддав,
І все забув, і не згадав
Нічого…
І як з молитвами до Бога
Нещасна мати не зверталась,
Ніщо тоді не врятувало
Панаса-хлопця, катувало
Щось у душі його його…
Йому циганка ворожила,
Та так його приворожила,
Що інших він не знав дівчат,
Усе про неї думав думку,
Отару пас і пас курчат…
Та, якось взимку взяв у сумку
Дві картоплини й сала шмат,
Замісто зброї ржавий цвях
І шляхом вирушив у шлях…
Зустрів його в дорозі лях,
Що їхав з міста, і новини
Розповідав про те про це,
Як підженився до Горпини,
А потім вийшов на крильце,
Гукнув: "Коня мені і шаблю!
Я всих красунь землі приваблю!"
Та геть з подвірря поскакав.
І лютував мороз на дворі,
В коморі теплій лях заснув.
Панас підкрався, та куснув
Його за вухо, потім цвяха
Дістав, та вдарив в груди ляха…
А пізно ноччю в тому ж шинку
Циганка родила дитинку.
І, замотавши у косинку,
Сказала: "Наша доля, синку,
Така от…"
Він її не бачів, і сина теж –
Дванадцять років відхуячів
В сибірськом таборі між веж…
А потім знову пас отари,
Та не ходив до молодиць…
Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
ДУМА ІІІ
Муху почєпивши на гачок,
Рибу я ловив в ставку колгоспному,
А Мишко ганяв у кулачок
І стрибали коні в полі росному…
О, Мишку! – дитинства вірний друг,
У мішку, де луг стриба до яру,
По весні знайшов тебе пастух,
Що додому гнав свою отару.
На шматки порубаний ти був,
Хто зробив це – невідомо досі…
Я таку тоску тоді відчув,
Що згадав, як ми малі і босі
Бігали до школи і коли
Вчітеля нам ставили коли,
Ми сміялись.
Вдома нас лупили,
А у школі вже лупили ми –
Тих відмінників,
Що вчились на п'ятірки!
І вони ковтали сльози гіркі,
Зі сльозами разом жовті соплі,
Випускали з горла дикі воплі,
Їх носи, опухлі, мов картоплі,
Нас втішали…
О, Мишко, Мишко!
Я згадав, як бив тебе Сашко!
А за що – не помню,
Хоч убий!
Злодій той
Був небезпечний дуже,
Та ти зчєплявся з ним,
Відважний друже!
Було усе,
І був Мишко, ставок,
І танцював яскравий поплавок –
Осіннім ранком по росі
Клювали добре карасі.
Ходили цаплі по болоті
І цап колгоспний їв траву,
Старий Іван піймав сову,
Та мав лише три зуба в роті…
Не бачів я того мішка,
У котрому знайшли Мишка…
ДУМА ІV
А він здурів,
Вона сцапіла,
Він реготав,
Вона ревла.
Лежить Шевчєнківська могила
Біля ревучого Дніпра.
Реве Дніпро,
Дівчина пісню
Співа собі про козака,
Та грають хлопці в "дурака",
І навіть лівая рука не знає,
Що зробила права,
На що вона не мала права,
Але зробила…
У селі кують залізо ковалі,
Кують кольчуги та мечі,
Вже засурмили сурмачі…
І завтра вранку на світанні,
Поснідав галушок в сметані,
Я їду в Київ, де у Лаврі
Бессмертнії поєта лаври
Віддам народу –
Хай народ собі втішається…
В город піду сапати буряки,
Та вирубати будяки.
В ставки біжать дівчата голі
Купатися.
Заляжу в полі:
З підзірною трубою буду
Дивитися на товсту Люду,
На довгоногую Одарку,
Що з нею цілувався в парку,
Коли ми швендяли на танці –
Я в картузі, вона в панамці.
Та на малу веселу Ірку –
Колгоспну зірку та красуню,
Таку до сладощів ласуню,
Таку ласкаву та бентежну,
Завжди зі мною обережну
І не пускавшую до хати.
Та на патлату чорну Сашку,
Та на прищату булу Машку,
Та знов на Люду,
На Одарку…
Після обіду вип'ю чарку,
Почну смалити папіроси,
Приносять свині опороси,
Бо постаралися кнури
Колись вечірньої пори.
Пориюсь знову в огороду,
Та заспіваю гімн природі.
І в кучу бичого ьгімна
Раптово втраплю близ гумна.
Реве Дніпро, реве ревучій,
Сердитий вітер завива,
Дівчина пісню обрива,
Ту, що співала про козака,
Та вибігає в поле мака.
Шука коханого в степах –
Знаходе лише зграї птах,
Та хижих натовпи комах.
І повертається до кручі
Своєй недолі і Дніпра,
Де прала милого одежу,
Та я за нею вже не стежу.
Широкий тихо застогнав
І заревів, і тихо гнав
Її в Туреччєну…
ДУМА V
В сараї хрюкалим кнури,
Помиї сьорбали з корита…
Та раптом, ніби з-під кори
Берези крапля
Вийшла ти –
Струнка,
Наряджена,
Умита.
Сідало сонце,
Лютий вітер
Ніс холод –
Ніби воду з відер
Плескав на нас.
Панас сердитий
Стріляв з рушниці по качкам,
І роздавали діточкам
Дядьки якісь чужі – не наші:
Канфети, яблука, гамаші,
Книжки з малюнками, платочки,
Яскраво вишиті сорочки.
Колиб не вітер був, вони
Зазнали б, сукіни сини,
Як до дітей отак –
З дарунком.
Я регіт відчував під шлунком.
Казились діти.
Раді-раді:
Дівчата – хусточкам, помаді,
А хлопці вже були в засаді,
Щоб одібрати у дівчат
Їх скарби.
Квів вишневий сад.
Оришка-баба товстий зад
Рукой чєсала, та співала:
"Я хочу сала, сала, сала…"
Гуляли, люба, ми з тобою,
Тут, розпустивши хвіст трубою,
Пробігла кішка…
Біля яру
Зустріли ми уже отару –
Кішок, собак, качок, коров…
Вони брели кудись, немов,
Шукали долі в чистім полі.
З-під людськой вирвавшись неволі
Брели отак кудись…
Дарма! Де їм знайти такі корма,
Що їм давали на селі –
Дари ланів, дари землі!?
Сідало сонце за хати,
Переді мной з'явилась ти
З важкої чорной темноти.
Кішкам хвости ми накрутили,
Та їх на волю відпустили.
ДЯДЬКО В КОРОНІ
Сховався хтось у цьому лісі,
Та тихо гілками гойда.
Колись я бачив – дядько лисий,
Тікав до річки, де вода
Була чєрвоною від крові.
Надів корону він на лоб,
Та тут побачів він ворону –
Її ганяв здоровий жлоб.
Бджола летіла за нектаром,
Водили баби хоровода,
А дядько лисий (даром, даром)
Шукав в бурхливій річці брода.
Оришка з лантухом картоплі
Дивилась – дядько роздягався,
По щокам розітерши соплі,
Вона побачіла – купався
В короні лисий дядько.
Темно
На дворі стало,
Ніби ноччю…
Оришка гикнула непевно,
Забувши соромність дівочу.
Купався лисий дядько в річці,
Співали на деревах птахи.
В той день згоріли в жаркій пічці
Туда попавшії комахи.
Оришка з лантухом картоплі
Прийшла додому тільки вранці.
І мати в утрішньому сонці
Вже працювала на ділянці.
Ховався хтось у лісі темному,
Здоровий жлоб ганяв ворон.
А дядько в царстві у підземному
Знайшов ще декілька корон.
Та, блиснув зубом діамантовим,
Він снідав гілками ялинок.
Спідницю підібравши бантом,
Ввійшла Оришка у будинок.
ЕТЮД
Поезії прозора цівка,
Мов молода весела дівка.
Вірш,
Ніби тополь при дорозі,
А слово
Як ліхтар на розі
Двох вулиць,
Що зхрестили місто
Без сенсу,
Наміра,
Без зміста.
Блукаючи по місту цьому,
Зустрінеш,
Крапку,
Риску,
Кому…
БИЛИНА
Народ, що звів святі основи
Новогіродського кремля,
Хай воля славиться митця,
Жнеці, мисливці, риболови
Дивились тихо, як вівця
Крокує полем.
Мирно, чємно
Вона щіпає очерет,
Та озираться даремно
На принців,
Вилізших з карет.
Шепочє хтось: "Вівця крокує!
Вівця крокує, Боже, Ти,
Що світ створив із темноти,
Помилуй Мя!
Не стану більше
Грішити я перед тобою,
А краще з торбою, з торбою
Піду по світу, по хатам –
Вклонюся тут, вклонюся там…
Щоб пребувала воля Ця,
Та щоб дивитись, як вівця
Крокує полем, лісом, лугом,
І стати їй надійним другом,
Оберігати і пасти,
О, Святий Господи, прости!
Прости мене, прости народи,
Що обробляють огороди,
Щоб потім перти на базари,
Мов хижі лютії хазари,
Картопля, яблука і сало,
Та все їм мало, мало, мало…"
Світило сонце, вітерець
Гойдав в низині хутірець.
І курка не несла яйця,
А всі дивились, як вівця
Крокує полем…
Мирно, чємно
Вона щіпає очерет,
Та озираться даремно
На принців,
Вилізших з карет.
ЗАГИБЕЛЬ КИЄВА
Синє небо зламалось
Та гепнуло долі,
На Подолі дівки
Поховались до хат.
Горобці верещали
Від страху, від болі?
І дві кволі істоти
Дивились,
Як падає град…
Град холодний з дощєм,
Град дідів і бабів,
Хліба кусень з борщєм –
Їжа скромна рабів.
Хто привів нас сюди –
До дніпровськой води
У садки яблоневого квіта?
Де в степах колосистого жита
Наша скрутная доля зарита…
Хай копита коней
Нас несуть в темряву,
Де щіпать кобили
Криваву траву,
І куди не ступала
Людини нога,
Де завжди завиває
Скажена пурга.
І Олена невинна
В той день понесла
Від Святого, напевно,
Від Духа…
Але Града Святого
Вона не спасла,
Бо коли почалась заваруха –
Хтось младую Олену
За вуха схопив
І до кручі підвів,
І в дніпрі утопив…
Пив народ
І дівчат гвалтували дядьки,
А у Лаврі
Повстали з могил мертвяки…
І з околишніх сіл
Прибігали хряки:
Підривали широкі каштани,
Від людей вимагаючі шани.
На майдані
Знайшли в чємодані дитя,
Що сказало:
"Олена дала нам життя!"
А на кручі Дніпра,
Де сконала Олена,
Жаба раптом
З'явилась зелена.
І страхіття таке
Потягло по землі,
Зло у Граді Батьків лютувало,
Та невиннії душі
Псувало…
Синє небо зламалось
Та гепнуло долі,
На Подолі дівки
Поховались до хат.
Горобці верещали
Від страху, від болі?
І дві кволі істоти
Дивились,
Як падає град…
46

Комментарии(й) 0

Вы будете Первым
© 2012-2018 Электронная библиотека booklot.org